Розуміння людської гідності: виклики сучасних українських реалій

Людська гідність: загальнотеоретичні аспекти. Впродовж тисячоліть філософські пошуки багатьох представників людства були спрямовані на пізнання сутності людини як такої. Кожна історична епоха провокувала появу нових уявлень, нових підходів до розуміння людської природи і таких його проявів як свобода, рівність, гідність. З одного боку на ці запитання є безліч відповідей як з точки зору правничої науки, філософії, етики, так і з інших аспектів людського буття – релігії, культури, психології тощо. З іншого – однозначної або чітко визначеної відповіді немає і не може бути, оскільки стрімкий розвиток буття людства та його уявлень про власну природу провокує появу нових питань у світлі нових аспектів.

Філософсько-генезисною основою поняття людської гідності є слова із старогрецької мови: axia – цінність; axioma – основна цінність, яка не потребує доведення; axios (гідний), який має більш фундаментальне значення – «те, що є вагомим саме по собі» або «те, що є цінним саме по собі». Еквівалент вказаного поняття визначає гідність людини як найвищу цінність, наявність якої має бути сприйнятою як належне. Разом з тим грецький і латинський (dignitas) аналог цього терміну дають уявлення про гідність людини не лише як про її цінність, а й як про певний обов’язок, функцію або відповідальність – обов’язок чинити по-людськи та відповідати за свої нелюдські вчинки.

Питання людської гідності було досліджено у працях І. Канта, який, розглядаючи природну свободу як єдине первісне право, що належить кожній людині через її людську природу, і стверджуючи, що природне право походить із розуму і обмежується розумом, повернувся до розуміння цього поняття як «цінності в собі». Гідність ним трактувалась як загальнолюдська цінність саме тому, що лише людина має здатність бути моральною істотою, тобто діяти на підставі чистого обов’язку і визнавати когось іншого здатним бути моральним, а моральне поняття пов’язував з притаманною для індивіда особистою і громадянською свободою. Доказом самоцінності гідності є те, що вона, на відміну від ціни, не має еквівалента. Саме кантіське уявлення і розуміння людської гідності є висхідним для всієї сучасної людиноцентристської філософії, що невідворотно вплинуло і на правничу науку в контексті прав людини.

Людська гідність є проявом людської природи; вона, за визначенням К. Цомплака, є єдиносущною з людиною. Гідність не може бути ніяким чином продана, обміняна чи куплена, оскільки є абсолютною цінністю людської істоти в силу її людського походження, тобто гідність є родовим поняттям, ознакою приналежності до людського роду. Звідси випливає, що жодним чином вона не може бути ущемлена, порушена чи знецінена, оскільки в такому випадку ставиться під сумнів «людськість» людини. Разом з тим, незважаючи на таку цілісність, до цього явища може бути двоякий підхід: об’єктивістський, за яким гідність є властивістю роду людського і введена в абсолютну величину, та суб’єктивістський, відповідно до якого цей феномен постає як самоцінність людини, її повага до себе, тобто йдеться про гідність конкретної людської особистості. Таким чином, з одного боку це явище не може існувати поза людиною, а з іншого – її наявність є об’єктивною (апріорною) реальністю – не існує жодної сфери буття людини, де б не постало питання поваги до її гідності. Навіть із закінченням фізичного існування гідність не може зникнути в нікуди. Відповідь криється у пам’яті про померлу людину, що залишається у її рідних та близьких. Тому в цьому випадку може постати питання про захист і збереження чесного імені конкретної особи, тобто йдеться про повагу до гідності певної людини після завершення її земного життя.

Людська гідність як цінність у праві. Зазначене явище в силу своєї апріорності і метафізичної сутності не має чистої юридичної природи. Однак є філософською, морально-етичною категорією, що має зв'язок із правом. У цьому випадку вказана загальнолюдська цінність, інкорпоруючись у право як таке, стає вже цінністю у ньому. Натомість право покликане уберегти її від різноманітних посягань. Необхідність її захисту закладена в один з основних принципів міжнародного права – поваги до прав людини. Недарма ст. 1 Загальної декларації про права людини 1948 р. зазначає, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах, а у Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. людська гідність визнана джерелом природних прав людини. Надаючи тлумачення ст. 3 Європейської конвенції з прав людини 1950 р., Європейський суд з прав людини визнав життя та людську гідність одними з фундаментальних цінностей демократичного суспільства, вказавши, при цьому, на обов’язок державної влади захищати гідність за будь-яких умов. А Конституція України закріпила гідність як найвищу соціальну цінність у частині першій ст. 3 документу.

Разом з тим людська гідність є не лише висхідним моральним принципом, джерелом прав людини, цінністю у праві. Фактично вона є фундаментом демократичного правопорядку, а повага до неї і високий рівень її захисту є чинником, завдяки якому визначається правність держави. Як зазначає німецький філософ права Юрген Хабермас: «Людська гідність відіграє роль сейсмографа, який показує, з чого утворюється демократичний правопорядок, а саме ті права, якими члени політичної спільноти наділяють самі себе, якщо вони поважають одне одного як вільних та рівних осіб. Гарантія цих прав людини спонукає осіб, як суб’єктів рівних прав, вимагати поваги до їхньої людської гідності … людська гідність створює «портал», через який рівноправна (егалітарна) та універсалістська сутність моральності імпортована у право. Ідея людської гідності є концептуальною суттю, яка поєднує моральність рівної поваги до будь-кого з позитивним правом і демократичною правотворчістю у такий спосіб, що їхня взаємодія може дати початок політичному порядку, який базується на правах людини.».

Людська гідність: сучасні українські виклики. Пізнання прав людини починається з усвідомлення цінності людської гідності, а пізнання останньої, у свою чергу, відбувається переважно через її ущемлення, приниження, тобто через її знецінення у будь-який спосіб – такий собі негативний підхід чи погляд на людську гідність. Проте оскільки це явище є апріорним, то гносеологічний пошук її суті має відбуватися не лише через заперечення, а передусім через повагу до неї. Таким чином, для того щоб зрозуміти що таке людська гідність недостатньо розглядати її як об’єкт посягань, варто також ставити питання за яких умов вона не буде знецінена.

Виклик для теоретико-правового пізнання людської гідності. Для української правничої науки дослідження усіх проявів вказаної категорії в сучасних умовах безперечно також є суттєвим викликом, особливо зважаючи на те, що зазначене поняття не становило важливості для гносеологічних пошуків. Надто мала кількість наукових робіт містить ґрунтовні наукові дослідження шуканої категорії з позиції філософії чи аксіології права. З-поміж українських науковців першопрохідцями у цій царині можна вважати В. Буткевича, П. Рабиновича, С. Рабиновича, С. Добрянського, О. Грищук. А в переважній більшості наукових розробок, присвячених людській гідності, пошук її суті відбувається переважно через призму кримінально-правового аспекту (гідність є об’єктом кримінально-караного посягання) або у цивільно-правовому контексті – у прив’язці до честі і ділової репутації.

Позитивну роль тут міг би відіграти Конституційний Суд України (далі – КСУ) як єдина інституція, що має право тлумачити положення Конституції та законів України. КСУ міг би піти шляхом Федерального Конституційного Суду ФРН, який уже понад 50 років ґрунтовно тлумачить поняття гідності, вказане в абз. 1 ст. 1 Основного закону ФРН. Формування КСУ власного правового бачення щодо захисту вказаної цінності та прав людини значно збагатило би науково-правову думку в Україні і, можливо, сприяло би виробленню цілої правової доктрини щодо захисту людської гідності. У свою чергу це дало б поштовх українському законодавцеві інакше підходити до ухвалення законів – постійно зважати на захист вказаної цінності. Однак за свою 20-річну діяльність КСУ, на жаль, не здійснив спроб наблизитися до розуміння цього поняття. Поки що єдиним рішенням, в якому була безпосередня згадка про зневаження людської гідності є рішення від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 (справа про смертну кару). Визнаючи такими, що не відповідають Конституції України положення чинного на той час Кримінального Кодексу України щодо застосування смертної кари як виду покарання, КСУ вказав на фундаментальність права людини на життя і її права на повагу до гідності. За його правовою позицією зазначені права обумовлюють реалізацію інших прав людини, а тому не можуть бути звужені чи обмежені. Незважаючи на те, що у цій справі КСУ заклав підвалини для подальшого пізнання гідності як одного з базових положень Конституції України, в багатьох рішеннях, в яких можна було б розвинути ці погляди, він марнував такі нагоди.

Прикладом таких упущених можливостей можна назвати рішення у справі від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян), в якому КСУ визнав неконституційними деякі положення Закону України «Про державний бюджет України на 2007 рік» щодо зупинення дії інших законів України стосовно надання пільг, компенсацій і гарантій окремим категоріям українських громадян та засудив відповідну законодавчу практику Верховної Ради України. Постановляючи таке рішення, КСУ виходив з розуміння природи конституційного права на соціальний захист і кореспондуючого йому обов’язку держави забезпечити таке право. Проте він підійшов до цього питання з позиції тлумачення «букви» закону, що закріплює відповідні зобов’язання держави. На жаль, поза аргументацією КСУ опинився «дух» правової норми, що полягає у зв’язку зазначеного конституційного права людини та гідності як соціальної цінності.

Уже свіжими прикладами втрачених можливостей з цього питання можна назвати деякі рішення органу конституційної юстиції у 2016 р. У своєму рішенні від 1 червня 2016 р. № 2-рп/2016 (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричних закладів) КСУ визнав неконституційним законодавче положення щодо госпіталізації недієздатних осіб до психіатричних закладів без рішення суду. Не є необхідним аналізувати правильність чи хибність позиції КСУ у цьому питанні, однак варто звернути увагу на аргументацію Суду, викладену в мотивувальній частині рішення. Розглядаючи це питання, КСУ виходив з права особи на свободу та обов’язку держави у світлі відповідних статей Конституції України та статті 5 Європейської конвенції з прав людини уникнути свавільного позбавлення особи її свободи. Проте він залишив поза своєю філософсько-правовою увагою те, що нерозривно пов’язане із категорією свободи та корелюючим їй правом людини – людську гідність як джерело природних людських прав. Варто було б звернути увагу КСУ, що свобода, так само як і гідність, є філософською категорією, однак на відміну від людської гідності, не є абсолютною цінністю. В центрі мотивації КСУ мало би стояти питання поваги та захисту гідності недієздатної особи, яка може бути спаплюжена злочинними намірами третіх осіб за відсутності відповідного судового контролю. Саме такий підхід до аргументації неконституційності зазначених у рішенні законодавчих положень міг би бути використаний КСУ. Це дозволило би розкрити глибинну суть гідності як цінності людини та призвело би до подальшого наукового її пізнання.

Відсутність підходу до розуміння людської гідності як цінності у праві та онтологічної сутності прав людини також далася взнаки в останньому рішенні КСУ від 8 вересня 2016 р. № 6-рп/2016 (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій). Знову ж таки КСУ вдався до аналізу зобов’язань держави, що кореспондуються зі свободами совісті, віросповідання, асоціацій і мирних зібрань. Проте не відстежив зв'язок вказаних свобод із цінністю людської гідності, яка, власне, є морально-етичною основою буття людини, джерелом її релігійних, духовних пошуків та пізнання самої себе. Аргументація КСУ у мотивувальній частині цього рішення могла би бути викладена через призму принижуючого для релігійних почуттів і гідності віруючих характеру дозвільного порядку проведення публічних богослужінь, а не лише через реалізацію ними права на такі дії.

Загалом варто зазначити, що у багатьох рішеннях цієї інституції, в яких йшлося про захист прав людини, поняття гідності вживалося лише формально – з прямим посиланням на ст. 3 Конституції України без будь-якого аналізу її змісту. Єдиним документом, в якому була здійснена спроба розтлумачити це поняття, стала окрема думка судді В. Шишкіна до рішення КСУ у справі від 6 жовтня 2010 р. № 21-рп/2010 (справа про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів). В своїй окремій думці суддя В. Шишкін використав саме аксіологічний підхід до розуміння людської гідності і потенційного її приниження з боку держави через визнання корупційним правопорушенням здійснення суддями інтелектуальної (викладацька, наукова, творча) діяльності у робочий час.

Отже, аналізуючи рішення у справах, що стосувалися змісту прав людини, механізмів їхньої реалізації, можна із сумом констатувати, що правові позиції КСУ поки що не виходять за рамки догматично-нормативістського підходу до цього питання. У переважній більшості справ Суд діє формалізовано й аналізує права людини через їхнє закріплення в законодавчих положеннях, а не з точки зору філософії, аксіології права чи навіть правової герменевтики. Це призводить до стагнації у розвитку конституційно-правової думки з шуканого питання. Для КСУ більш продуктивним було б взяти на озброєння підхід Федерального Конституційного Суду ФРН або метод еволютивного тлумачення Європейського суду з прав людини, який розглядає положення Європейської конвенції з прав людини у світлі сьогодення. Адже висловлення правових позицій у відповідних рішеннях конституційних судів підштовхує їх до формування власної юриспруденції у цій сфері, тобто усталеної практики конституційних судів, в якій виняткову увагу приділено гарантіям прав людини. Варто пам’ятати, що саме судова практика органів конституційної юстиції задає стратегічний напрям розвитку правничої доктрини, а законодавець виконує лише тактичні завдання.

Виклики для правозастосування. Нерозуміння цінності людини та її гідності має далекосяжні негативні наслідки як для правотворення, так і правозастосування. Саме те, яким чином виконуються закони, надає людській гідності конкретного, реального виміру. В цьому аспекті доцільно говорити про гідність як про оцінку людиною самої себе, як про її самоповагу (суб’єктивістський підхід). На жаль, український законодавець не завжди опікується тим, наскільки ретельно будуть виконуватися положення прийнятих ним законів, а тому частими є ситуації, результатом яких є нехтування правами людини та людською гідністю.

Наочним прикладом може бути захист прав учасників добровольчих батальйонів, які беруть участь в антитерористичній операції (АТО), а де-факто – війні на сході України. Навесні 2014 р., коли військова агресія проти України стала реальністю, багато людей за покликом почуття патріотизму та обов’язку захищати Батьківщину долучилися до лав добровольчих формувань. Одночасно постало питання про законність таких об’єднань та можливості набуття цими особами статусу учасника бойових дій. Відповідно до вже згаданої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, питання віднесення осіб, які брали участь в АТО в складі добровольчих підрозділів (що не входили до складу силових відомств) або добровільно у складі військових підрозділів (але не занесені до їх списків) до учасників бойових дій залишалося на той час законодавчо неврегульованим. У свою чергу, це перешкоджало зазначеним особам визначити їхній спеціальний статус і претендувати на відповідний соціальний захист. Проблема була частково вирішена через внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 7 квітня 2015 р. Згідно з новим п. 20 частини першої ст. 6 Закону, статус учасника бойових дій можуть отримати лише учасники тих добровольчих формувань, які пізніше були зараховані до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів. Однак таке правило стосується лише тих осіб, які були занесені до списків особового складу вказаних формувань. Стосовно інших осіб, це питання досі законодавчо не вирішене.

Окрім того, юридичний статус ще однієї категорії добровольців все таки залишається невизначеним. Йдеться про учасників добровольчих формувань, які не входять до складу силових структур і не підпорядковуються жодному силовому відомству, хоча беруть безпосередню участь в АТО. Ці формування отримують накази та виконують бойові завдання, тобто несуть повноцінну військову службу в зоні бойових дій. Однак де-юре їх не існує, а їхні учасники не мають права на отримання вище зазначеного статусу. Фактично, такі особи опиняються поза законом щодо захисту своїх прав як під час проходження військової служби, так і після її завершення. Питання тут є ще складнішим, адже формально такі утворення є незаконними збройними формуваннями, а участь у них може тягти за собою настання кримінальної відповідальності згідно з ст. 260 Кримінального Кодексу України. Таким чином, для учасників таких формувань існує реальна загроза кримінального переслідування за їхнє фактичне служіння Батьківщині.

Означена ситуація, можливо, на перший погляд, не пов’язана безпосередньо із питанням захисту гідності людини, проте внаслідок глибшого її аналізу можна зробити протилежний висновок. Таке половинчасте законодавче рішення і недосконалий механізм його реалізації призводять до того, що гідність людей, які у 2014 р. добровільно встали на захист суверенітету і територіальної цілісності України, є приниженою через неможливість отримати соціальний захист. Вони пожертвували власним здоров’ям, а багато хто з них – життям задля Батьківщини, однак щодо них вчинено колосальну соціальну несправедливість. Власне, в законі закладено нерівність у правах між учасниками тих добровольчих формувань, які є складовими силових структур, і тих, які такими не є, що стає наслідком нехтування їхньою людською гідністю.

Вказана проблема зараз набуває системного та систематичного характеру, що призводить до надходження численних звернень до органів державної влади. Цікаво, що у квітні 2016 р. до Конституційного Суду України надійшло конституційне звернення громадянина Чайки В. А., в якому заявник прямо поставив питання про офіційне тлумачення п.20 частини першої ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і поширення його дії на учасників добровольчих батальйонів, які не були включені до складу Збройних Сил України та інших відповідних структур. На жаль, через невідповідність формальним вимогам до оформлення конституційних звернень, воно було повернуто заявнику, однак це не припиняє його права звернутися знову.

Замість висновку. Багатогранність людської гідності, її цілісне сприйняття як властивості людської істоти та цінності конкретної особистості спонукають до постійного гносеологічного пошуку її суті. Будучи ірраціональною, гідність не піддається логічному осмисленню, визначенню чи встановленню обмежень, оскільки не може існувати кордонів для людської природи. Саме з цієї причини питання поваги, збереження та захисту людської гідності має лягати в основу будь-якої правової держави і знаходити відображення у здійсненні нею своїх функцій (реалізації своїх політик). Гідність об’єктивно притаманна кожній людині, але відчуття людиною себе як цінності (почуття власної гідності) з’являється лише за певних умов, створення яких є основним обов’язком держави щодо людини.

Еліна Шишкіна, к.ю.н., Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Джерело: Збірник "Гідність людини. Що ми розуміємо під "гідністю", "людиною", та "людською гідністю"?, 2016"